Суббота, 20 октября 2018, 23:171540066632 Написать нам Реклама на сайте Мобильная версия English

Вверх

Майже за 40 кілометрів від окупованого Донецька є український Нью-Йорк. Саме таку назву мало до 1951 року невеличке селище Новгородське, яке було засновано в 1892 році німцями-менонітами з хортицьких колоній. Зараз це селище знаходиться поруч з лінією фронту, а мешканці вже звикли до постійних обстрілів. Як там живуть люди, за чим сумують і на що сподіваються, - про це йдеться у спектаклі, який створили діти з театрального гуртка з Новгородського. Променадну мультимедійну виставу "Листи незнайомому другу з Нью-Йорка" було показано в Києві, а нещодавно завершився тур містами України. Наскільки затребувані такі проекти в Україні, як театр сприяє порозумінню і відповідає очікуванням глядача, "ОстроВу" розповіла режисер вистави Ольга Данилюк.

- Як виникла ідея проекту?

- Ще на початку 2015 року я поїхала на Донбас у складі CIMIC (Civil-Military Cooperation), новоутвореного підрозділу за зразком НАТО, який взаємодіє з мирним населенням в зоні АТО. Тоді ми багато займалися гуманітарною допомогою, їздили по горячих точках – Мар'їнка, Авдіївка, Красногорівка. Також моєю функцією було проведення уроків мінної безпеки у школах. З CIMIC ми організували автопробіг, присвячений участі України у Другій Світовій Війні, з яким проїхали 7 міст зони АТО від Слов'янська до Маріуполя. Спілкувалися з мешканцями регіону на площах і вулицях, і жодного інциденту не було. Згодом я вже сама як волонтер їздила з релігійними організаціями, зокрема з центром Дудника. Мене цікавили віддалені селища, тому що часто у людей поза цією зоною складається враження, що там ніхто не живе. Насправді, там теж існує життя, працюють люди, діти ходять до школи, незважаючи на бойові дії, що зовсім поряд. Мені, як творчій людині, хотілось розкрити проблематику війну, тому що для театру - це певна альтернатива пропаганди. І саме так виникла ідея про створення вистави.

Режисер вистави Ольга Данилюк

- Чому обрали дітей саме з Новгородського?

- Я шукала групу підлітків, щоб саме вони змогли розповісти про ті всі складнощі життя мирного населення під час війни. У дітей менш упереджене ставлення, ніж у старшого покоління. Якось моя знайома волонтерка розповіла про аматорський театральний гурток у Новгородському. Вона побачила його учасників пізно ввечері, коли очікувала машину, щоб виїхати з цього темного селища, де на той час не було електрики, а на вулицях їздила тільки бойова техніка. І несподівано з темряви вийшла група підлітків, які були одягнуті на свято Маланки. Це було дуже вражаюче - єдиний промінчик світла і життя. Як виявилося, цей аматорський гурток не припиняв роботу і під час бойових дій. Крім цього, історія самого селища Новгородського надзвичайно цікава. Мало хто знає, що до 1951 року селище офіційно називалось Нью-Йорк, а потім декретом Сталіна було перейменовано у зв'язку з холодною війною. Саме ж селище засновано німецькими колоністами, тобто має європейське коріння. На жаль, більшість будівель того періоду зруйновано.

- Волонтери, які ініціюють проекти з дітьми з прифронтової зони часто говорять, що хлопчики й дівчатка трохи насторожено сприймають нових людей. Як діти відреагували на ідею щодо вистави?

- Спочатку обережно - у них було певне упередження, мовляв, хтось приїхав з Києва і почне щось нав'язувати їм, вчити патріотизму. Але я одразу сказала, що це добровільна участь - якщо не хочете, ніхто вас не примушує. По-друге, для мене важлива творча свобода, щоб кожен зміг висловити свою думку. Ми швидко знайшли контакт з дітьми. Довелося вчити їх поважати один одного, вміти слухати. Діти вчилися працювати як актори.

Взагалі спочатку я це робила як експеримент, а вийшов цілий проект. А потім - ще й турне містами України завдяки підтримці Мінкультури.

- Вистава - це дитяча рефлексія на події у прифронтовій зоні. Якою мірою для них це має характер свого роду арт-терапії?

- Напевно, що є такий ефект. Але це стосується не лише дітей, а й всіх жителів, тому що для них головне - щоб їх зрозуміли інші люди. Коли ми почали працювати з дітьми, у них було враження, що їх думки нікого не цікавлять. Вони боялись сказати щось неполітнекоректне, було багато самоцензури. І щоб підштовхнути їх до рефлексії, я запропонувала їм висловити свої думки у формі листів до уявного друга з американського Нью-Йорка. У зв'язку з цим виникла потреба знайти такого друга. Я попросила свого колегу з Америки записати свої думки щодо теми конфлікту, сприйняття чужого болю, життя дітей з прифронтової зони. І таким чином у нас вийшов діалог, який пронизує усю виставу - діти нібито пишуть листи незнайомцю, голос якого можна лише почути.

Крім цього, у виставі звучать й голоси шахтарів, працівників заводу. Зокрема місцевий активіст-краєзнавець стисло розповідає про історію Новгородського.

Мені хотілося представити у виставі культуру цього регіону, а діти є провідниками для глядача у цей світ, який ми створили. І певною мірою спектакль про вмираючу культуру: зруйновано виробництво, зупинено й затоплено шахти, ціла епоха радянського Донбасу практично зникла. А яким буде цей новий Донбас, ще не зовсім зрозуміло, бо у населення є непевність щодо майбутнього.

- До окупації Донецьк був культурним осередком. І власне, у виставі дівчинка з захопленням розповідала про поїздки до Донецька. Ви можете визначити якісь болісні точки цього регіону в контексті культурного розвитку?

-Звісно, раніше Донецьк був культурним центром, тому багато людей сумують за минулими часами. В цьому регіоні склалось так, що більшість закладів культури перебувала на балансі підприємств, зокрема, шахт. А коли шахти почали занепадати, то і всі ДК закривалися або передавалися на баланс місцевому бюджету. Наприклад, в Торецьку було збудовано третій за кількістю місць Палац культури в Україні - 1000 глядачів. Коли почалися бойові дії, його закрили. Там ще є чудовий зимовий сад, який шахтарі під час бойових дій обігрівали, - це щось неймовірне!

Наближеність до лінії розмежування повністю блокує культурний розвиток на Донбасі.

Всі прагнуть миру, люди втомилися від війни. Один з наших учасників написав таку реп-композицію, де є фраза: "где то, что называют миром? Эта тема затертая, как штанина до дырок". Молоде покоління дезорієнтовано тим, що нічого не вирішується.

Я пам'ятаю, як мене запросили до Авдїївки, де проводили конкурс короткометражок серед працівників заводу. Так там створили справжнє дійство для вручення нагород, тому що людям потрібна атмосфера свята.

- Ви показали виставу в чотирьох містах - яка була реакція залу?

-Виставу сприймали позитивно. Як правило, глядачі не очікують виставу-променад (Вистава-променад не передбачає традиційного глядацького залу, тому що глядачі є активними учасниками подій, які відбуваються з ними, навколо них і в них самих. Як правило, глядачі пересуваються у такій виставі за певним маршрутом – ред.), бо ще не зовсім розуміють цей формат. А буває, що дехто приходить з іншими очікуванням - подивитись на дитячий театр. Але ми не дитячий театр. Більшість глядачів виходить під враженням. Зокрема, люди, що виїхали звідти. Вони дуже вдячні і кажуть, що вражає чесність і відвертість проблематики у виставі. Коли були в Одесі, то один чоловік з того регіону вийшов у середині вистави і сказав, що його надзвичайно переповнюють емоції, тому він почекає на вулиці. У Житомирі дівчина з подругами після вистави так плакала, що її не могли заспокоїти.

- Такі сильні емоційні враження глядачів - показник затребуваності?

-Так. До нас неодноразово підходили і говорили, що це затребувано з точки зору соціальної складової. Але фінансово дуже важко охопити більш велику кількість міст. У нас дуже специфічні умови щодо простору вистави. По- друге, ми не можемо охопити багато глядачів, тому що це пов'язано з променадною формою та заходами безпеки.

Протягом туру ми фактично "оживили" цілий ряд недіючих приміщень. У Житомирі це був непрацюючий ресторан в готелі. Коли я вперше його побачила, мене охопив жах. Але наша технічна команда настільки добре попрацювала, що приміщення трансформували до невпізнання. В Одесі провели виставу в закритому музеї морфлоту. У Дніпрі – на льодовому катку "Метеор". А у Харкові – в підвалі ХНАТОБу, в якому колись щось відбувалося, але зараз його використовують як склад (ми і його трансформували). Самі працівники закладу коли заходили, то не впізнавали приміщення. Це вдалося зробити нашій професійній команді: AMUSEUM і Zinteco, яка займалась монтажем, світлом, звуком, мультимедіа.

-Які подальші перспективи проекту "Листи"?

- Плануємо розвивати цей соціальний проект ширше. Наразі діти повинні завершити навчальний рік. Проект мав свій резонанс і є затребуваним у суспільстві, але нас стримує фінансова і технічна сторони спектаклю.

-Чи змінилися діти після участі у виставі?

- Звичайно, зміни відбувалися. Хлопчики й дівчатка стали більш вихованими, і навіть певною мірою благородними. Коли ми з ними працювали, то вальсували в парах. І раптом хлопці підтягнулись, розправили плечі, з'явилась інша статура - це додало їм благородства. За цим приємно спостерігати. Я багато від них вимагала щодо творчої роботи, і вони розуміли, до чого їм треба прагнути. Завжди спонукала їх до того, що не треба когось чекати, а необхідно бути активними і діяти самим. Наприклад, вони самі створили групу свого гуртка у Фейсбуці. Завжди їм говорю, що головне - це робота над собою, бо без цього не буде прогресу. Сподіваюсь, що це буде стимулювати їх у розвитку.

- Наразі ще якими проектами Ви займаєтесь?

- Зараз я працюю с "Арсеналом Ідей" щодо програми інклюзивної освіти. Ми хочемо провести майстер-клас з британськими менторами, тому я шукаю нові цікаві театральні методики для роботи з дітьми з особливими потребами, як їх можна інтегрувати у суспільство. Крім того, працюю над виставою, більш традиційною за формою. У майбутньому - ряд проектів, пов'язаних з інтерактивною документалістикою.

- Тобто Вас більше цікавлять вистави з документальною основою?

- Наразі хочу створювати театр, який взаємодіє з життям. На міжнародних конференціях часто дискутують про те, що робити театру, коли весь світ вже став театром. Зараз ми живемо в такому світі, коли в соцмережах маємо якісь певні маски. Маніпуляцїї в інформпросторі, наприклад, фейкові новини, віддаляють нас від справжнього життя. А театр - це перш за все живе дійство, і тут складніше збрехати. По-друге, глядач, на відміну від кіно, завжди має вибір, на чому зосередити свою увагу у виставі, що насамперед для нього важливіше. Мене більше цікавить документалістика, тому що театр я бачу як живу форму, де є елементи справжньої дійсності. Вистава - це певний час, який проживають разом глядач і актор, це певний контракт між ними. І я намагаюсь залучити глядача до дії вистави, щоб він був її частиною. Наприклад, вистава-променад - це наразі актуальна форма. В Європі останнім часом популярні навіть вистави на одного глядача.

-У Києві останнім часом поширюється тренд створення вистави-променаду.

- Так, сподіваюсь, що ця форма буде розвиватися. Є вистави, які прив'язані до певної географічної локації, а інші - незалежно від місця проведення, вибудовують свій світ. Звичайно, є певні труднощі. Зокрема, неможливо охопити велику аудиторію. Така вистава вимагає чіткої структурованості.

-Ви говорили, що наразі працюєте над виставою традиційної форми. Про що вона?

- Прем'єра намічена на останній тиждень серпня в «Арсеналі». Це досить масштабна вистава - "П'ятидесятниця" за ініціативи театральної лабораторїї "Другий Поверх" Мистецького Арсеналу, яку вперше було перекладено з англійської на українську мову (це взагалі перший переклад на слов'янську мову). П'єса відомого британського драматурга Девіда Едгара, який виховав не одне покоління драматургів. Він приїжджав до нас восени з лекцією про британську драматургію і проводив читання п'єси. У виставі буде 18 акторів для 30 характерів. П'єсу написано в 90-і роки, але вона й досі залишається актуальною. Мова йде про перехід від посткомуністичного суспільства до капіталізму, про непрості відносини між Сходом і Заходом. Дія відбувається в умовній східноєвропейській країні. Це погляд британця на східну Європу, його тонке розуміння процесів - коли був вакуум після втрати певної ідеології і перехід до західного мислення. Думаю, що український глядач багато чого впізнає. Це буде філософська і інтелектуальна вистава, з гарним почуттям гумору. І вона має політичний сенс, тому, сподіваюсь, що спектакль справить враження. Ми хочемо, щоб театр розбурхував і стимулював критичне мислення українських глядачів.

Ірина Голіздра, "ОстроВ"

МАТЕРИАЛЫ ПО ТЕМЕ


ПОСЛЕДНИЕ СТАТЬИ

ПОСЛЕДНИЕ ВИДЕО

Погода
Погода в Киеве
Погода в Донецке
Погода во Львове
Погода в Симферополе

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер: